По-перше, події розвиваються без розуміння можливих меж компромісу. Звичайно, переговори – це завжди історія з відкритим фіналом. Але ситуація зараз особлива, оскільки немає остаточного розуміння, що команда Трампа має усталене бачення, яким саме може бути, а яким точно не повинен бути компроміс з Путіним. Через нерозуміння, що є дискутабельним, а що не має бути предметом поступок і торгу, такий темп є, безперечно, небезпекою для України.

По-друге, як би зараз не намагалися виправити ситуацію коментарі окремих посадовців з адміністрації Трампа, але загалом є відчуття, що Трамп і люди з його адміністрації ще до початку предметних переговорів, внаслідок своїх недалекоглядних заяв, поступилися речами, які насправді мали б бути предметом розмови. А з української точки зору, навпаки, це взагалі не повинно було бути предметом торгу.

Давайте пригадаємо, що з часів Вільнюського саміту НАТО 2023 року одним з основних занепокоєнь України було те, що членство України в НАТО буде прив’язане до переговорів з РФ і поставлене в залежність від того, чи вдасться домовитися з Росією. Чому з українського боку тоді лунала критика? Це відбувалося не лише через те, що Україна не отримала запрошення до членства в НАТО. Було цілком обґрунтоване враження, що членство України в НАТО тодішньою американською адміністрацією відсувалося на потім, і це “потім” уявлялося й сприймалося, як переговори з РФ. Хоча для України дуже важливо – і в цьому небезпека такого темпу Трампа – щоб питання членства України в НАТО не було предметом офіційної угоди між Росією, Україною і США, щоб Україна не була поставлена в залежність від політичних вето з боку Путіна. Для України це принципова річ – щоб сама ідея приєднання України до НАТО не стала частиною цієї угоди. Бо інакше – це обмеження Росією українського суверенітету.

Меседжі Трампа, позиція глави Пентагону й того ж віцепрезидента Джей Ді Венса – все це, насправді, дало карт-бланш Путіну ще до того, як Росія взагалі взяла на себе бодай якісь навіть ефемерні зобов’язання. Тобто, небезпечність цього темпу Трампа безпосередньо в тому, що ще до початку фактичних предметних переговорів Трамп дав зрозуміти Путіну, що певні речі (як-от членство України в НАТО) в принципі навіть не обговорюються. Тоді через цей темп виникає питання – чи не жертвуємо ми стратегічною можливістю переграти Путіна й затягнути час. Бо складається такий вигляд, що жертвуємо заради швидкості.

Чи прямуємо ми до “Мінська-3”? Думаю, ми прямуємо до “Мінська-3”. Цю угоду, яка є зараз бажаною для Трампа і Росії, можна називати по-різному. Але, по суті, якщо порівнювати з Мінськими домовленостями, то аналогії, безперечно, будуть.

Перше – це рішення не гарантує сталого режиму припинення вогню й конфлікту загалом. Ані Мінський протокол від вересня 2014 року, ані Комплекс заходів на його виконання від лютого 2015 року не передбачали незворотного процесу, коли Росія була б вимушена дотримуватися зобов’язань за цими документами. В Комплексі заходів все було прописано достатньо логічно і покроково, за винятком речей, де Росія маніпулювала черговістю виконання його пунктів. Але загалом це був документ, розрахований на те, що кожна зі сторін виконує свої зобов’язання відповідально. І ані перший, ані другий “Мінськ” не містили санкцій чи механізмів, які б обмежували сторону, яка не виконує своїх зобов’язань. Не було жодних механізмів, які б примушували другу сторону, в нашому випадку Росію, до виконання її частини зобов’язань. Якщо це проміжне рішення не гарантує через свою внутрішню несистемність завершення війни, що Україна буде убезпечена від нової російського атаки, то так – ця аналогія точно тут є. І такий “Мінськ-3” буде значно гіршим, ніж попередні. Не лише через те, що це повномасштабна війна, а й через те, що зараз США можуть зробити ставку на швидко отримане замість стратегічного рішення. І це дуже важливо.

Друге – для Києва зараз головна небезпека в тому, що Україна та її інтереси є фактично предметом торгів у грі, яка включає інших світових гравців. Тобто, все ж таки масштабність рішення щодо України зараз значно більша. Це впливає на відносини США з Китаєм, на безпеку об’єднаної Європи, на інтереси Великої Британії в цьому регіоні після Brexit, на Близький Схід. І головна небезпека в тому, що заради цього ефемерного режиму тиші відбудеться жертвування стратегічними інтересами України.

Зараз на столі немає стратегічного рішення цього конфлікту.

Є бажання швидко зупинити активні бойові дії. Це в інтересах Росії, яка планує затягнути Україну та США до цієї оборудки, позбавити Україну можливостей приєднатися до НАТО, сформувати інші оборонні альянси, накласти реальне обмеження на військову допомогу, яка буде надходити Україні. Адже режим тиші з точки зору Трампа, чи навіть Європи, не буде передбачати якихось великих системних вливань в українську оборонку.

У цьому гібридному режимі тиші Росія також задіє додаткові інструменти, наприклад, внутрішньополітичне розхитування України, вибори, і зіграє на слабкостях адміністрації Трампа в їхньому баченні того, що вибори в Україні мають відбутися попри відсутність реального режиму тиші тощо. Росії це вигідно. Це вигідно Трампу. Але обрисів стратегічного рішення поки немає. Якщо Україна не в НАТО, немає розуміння, будуть чи не будуть миротворці. Якщо їх не буде з американського боку, навіть той контингент, який збере європейська спільнота, буде недостатнім, щоб попередити нову російську атаку, а їхня присутність на лінії фронту, чи загалом десь в Україні, нічого не гарантує. До того ж, все залежатиме від мандату місії. Вона може налічувати, умовно, 30 або навіть 70 тис. військових. Для нинішньої лінії розмежування це критично мало. Але навіть ця місія може бути з таким мандатом, який забороняє їй брати участь у бойових діях і дозволяє фактично піти з поля бою в разі якоїсь наступальної операції проти них.

Навіть після останніх заяв британського прем’єра Кіра Стармера про готовність направити миротворців до України, сама місія є під великим знаком питання. Бо це не лише політична воля, а й практичні спроможності. Якщо там не буде США, яким буде мандат цієї місії? Чи не поїдуть ці миротворці наступного дня після початку чергової великомасштабної атаки росіян? Чи буде дозволено цим миротворцям виконувати якісь функції комбатантів? Якщо ні, якщо їхня кількість буде обмежена, тоді історія з миротворцями не принесе жодних попереджувальних щодо нової атаки механізмів для України.

Стратегічного рішення, як убезпечити Україну від подальшого просування росіян, немає. Тому для України дуже критично в цій ситуації не робити стратегічних поступок у стратегічно важливих речах.

Стратегічно важливі речі – це військова допомога, гарантії безпеки на двосторонній, багатосторонній основі, чи приєднання України до НАТО. Якщо цього не буде, ми опинимося не просто в “Мінську-3”. Ми опинимося у значно гіршій за “Мінськ-3” ситуації. Бо зараз, на відміну від “Мінська-1” і “Мінська-2”, все буде сприйматися як політична поступка з боку України. Але натомість Україна вже є у значно більш слабкій ситуації, політично, знову ж таки, без НАТО, без гарантій безпеки і допомоги. Ми опинимося з поступками, яких не робили ані після першого, ані після другого “Мінська”. Бо, якщо за першого і другого “Мінська” найбільшою втратою для України була втрата контролю над тимчасово окупованими територіями, то зараз ми не лише зафіксуємо де-факто втрату контролю над окупованими нині територіями, але й матимемо дуже високий ризик поступитися стратегічними речами, яких в жодному попередньому “Мінську” не було.