«Директорка встигла визирнути у вікно і закричати: «Дівчата, ховайтеся в укриття!»: у Ромнах окупанти знищили школу і вбили чотирьох педагогів, які там знаходилися

Новини

Вранці 23 серпня російські окупанти атакували дронами-камікадзе школу у місті Ромни Сумської області, вбивши чотирьох людей — директорку школи, завуча, вчителя історії та секретарку. Прицільний удар по будівлі школи стався о десятій ранку — коли там якраз знаходився педколектив, який готувався до початку навчального року. Школа повністю зруйнована. Коли рятувальники дістали педагогів, які перебували в момент атаки в будівлі, їм уже неможливо було допомогти — всі четверо загинули.«Того дня до школи мали прийти діти на репетицію 1 вересня»

Трагедія шокувала всіх мешканців міста. Загиблих педагогів — директорку Тетяну Прокопенко, завуча Оксану Солонинку, вчителя історії та бібліотекаря Руслана Яцюру та секретарку Оксану Квашу — у місті знали та любили, а школу № 8 заслужено називали однією з найкращих в області. У мережі збереглися фотографії школи зсередини — красиво оформлені кабінети, тематичні написи на стінах, комп’ютерний клас. Видно, що в одне лише оформлення було вкладено багато сил та любові.

Школа була повністю готова до 1 вересня
«Ще вчора школа стояла, вона жила, вона повнилася дитячими голосами, бо свято Першого дзвоника — особливе! Готувалися до свята, і ніхто не припускав думки, що воно обернеться чорним лихом… Важко усвідомлювати, що на День знань першого вересня школа не відчинить гостинно своїх дверей, вони будуть вигойдувати важкий сум і навівати страх. Діти не сядуть за парти у рідних стінах, не лунатиме дитячий сміх і вперше за багато-багато років мовчатиме шкільний дзвінок… І його голос злетів у небо разом із педагогами, чиї душі уже там…» — написала на сторінці школи у Facebook місцева мешканка Тетяна Лисенко.

— Для багатьох із нас ця школа справді була особливою. Для мене вона — як рідна дитина, — розповіла «ФАКТАМ» Ірина Головач, яка протягом 13 років була директоркою цього навчального закладу і пішла з посади у 2019 році. — Коли я туди прийшла, школа була занедбаною та готувалася до закриття. У класах було лише по 12 учнів, не було жодних перспектив. Але ми з колективом почали її відбудовувати, приводити до ладу. Там не було ні актової зали, ні спортивної, жодного комп’ютера. Все це закуповували ми самі — завдяки допомозі батьків, колишніх випускників (один із них згодом став мером міста). І нам вдалося зробити практично неможливе — стати однією з найкращих шкіл в області. У нас почали проводити обласні семінари, одного разу був навіть всеукраїнський. Наші вчителі намагалися розвиватись, шукали нові підходи… Коли в Україні почали впроваджувати реформу «Нова українська школа», у нас вона, по суті, вже була.

Пізніше за три зупинки від нас несподівано вирішили відкрити школу європейського зразка. Для мене як для директорки це стало шоком — були побоювання, що школа просто з’їсть маленьку нашу. Ми тоді зібралися колективом і вирішили діяти — стати ще цікавішими, ще креативнішими. Ми стали впроваджувати нові технології, і все вийшло — діти нам повірили і пішли до нас. Мені здається, у нас все виходило тому, що ми все робили з великою любов’ю. Коли я йшла з посади, у класах вже було по 26 учнів. І це набагато краще за 12-ть, що були на початку.

— Двоє з чотирьох загиблих педагогів прийшли ще за мене, я їх добре пам’ятаю, — продовжує Ірина Головач. — Руслан В’ячеславович Яцюра прийшов зовсім молодим — навіть не віриться, що йому вже було 42 роки. Він із сім’ї педагогів: батько був директором школи, мама та сестра — вчителі. Він спочатку прийшов до нас на посаду педорганізатора, потім ми йому дали кілька годин «трудової майстерності», згодом він став учителем історії та бібліотекарем.

Неможливо описати, наскільки це була добра і великодушна людина. Він завжди і всім був готовий допомогти. Потрібно допомогти із ремонтом — Руслан перший. Потрібно кудись відвести дітей — Руслан уже тут. Підвезти когось машиною, забрати посилки з пошти, допомогти з апаратурою в актовому залі — без проблем. А як його любили діти… Він був дуже добрим класним керівником та справжньою душею нашого колективу. У нього залишилася дружина… Ми часто казали йому, що з його любов’ю до дітей він буде чудовим батьком. На жаль, він ним стати не встиг.

“Неможливо описати, наскільки це була добра і великодушна людина”, – каже Ірина Головач про вчителя історії Руслана Яцюру

Я пам’ятаю і Оксану Анатоліївну Солонинку — вона прийшла до нас на посаду вчителя початкових класів. Добре справлялася зі своєю роботою, батьки її хвалили. Вона зовсім недавно стала завучем…

Оксана Солонинка починала вчителем початкових класів, а нещодавно стала завучем
Того дня, 23 серпня, практично весь педколектив був на роботі — для вчителів це якраз час підготовки до 1 вересня. До цього в місті не було «прильотів», і такого ніхто не очікував. Це школа, поряд ніяких військових об’єктів, нічого … У той момент у будівлі могло бути набагато більше людей, але незадовго до російської атаки кілька людей вийшли в магазинчик неподалік попити кави, а ще троє плели на вулиці маскувальну сітку для військових. Це їх врятувало — всі, хто був на вулиці, залишився живим.

Страшно подумати про те, що у школі в цей момент могли бути й діти. Того ж дня, але пізніше, вони мали прийти на репетицію 1 вересня. Могли прийти й за книгами — колеги кажуть, що буквально напередодні Руслан В’ячеславович отримав багато книг і якраз мав їх роздавати учням, але, певне, не встиг їх розсортувати. Ніколи не забуду моменту, коли одразу після удару мені зателефонувала вчителька Ніна Михайлівна Пінчук, на очах якої стався весь цей кошмар, і сказала: «Ірино Володимирівно, нашої школи більше немає». Вона сама постраждала, зазнала осколкових поранень, але навіть не відразу це помітила.

«Ми почули постріли та звук мопеда — все ближче і ближче»
— Того дня ми з колегами, як завжди, вийшли на роботу. Школа вже була відремонтована та підготовлена до нового навчального року, тому ми мали час вийти на вулицю і там, під каштаном, плести маскувальну сітку, — розповіла вчителька НінаПінчук. — Вчора на похороні колег був волонтер, якому ми цю сітку віддали, і я сказала йому, що вона нас врятувала — то нехай тепер береже і наших хлопців на фронті. Це так і є — якби ми були у приміщенні школи, я б зараз із вами не розмовляла.

До речі, укриття, яке було в нашій школі — цокольний поверх з обладнаними там їдальнею та гімнастичним залом — вціліло. Коли в школі були діти, у нас із цим було дуже суворо — ми всі туди спускалися, як тільки у місті оголошували повітряну тривогу. Але тут дітей не було, а дорослі самі не спустилися… Ми всі за ці півтора року звикли до війни, мабуть, десь розслабилися…

У момент удару в будівлі було п’ятеро людей: четверо на другому поверсі, і вчителька української мови та літератури на першому. Вона готувала свій кабінет до 1 вересня, коли стався вибух. «Я завмерла на місці, — розповідала вона. — На моїх очах по стінах пішли тріщини. Але перекриття над кабінетом витримало. Я вилізла надвір через вікно…» Ця вчителька, слава Богу, вижила і практично не постраждала. А всі, хто був на другому поверсі, миттєво загинули. На місці, де був кабінет директорки, тепер дірка — його просто немає…

За словами колег, директорка Тетяна Прокопенко душу вкладала в школу
— Я також, перебуваючи поруч зі школою, бачила і чула, як це сталося, — згадує Ніна Пінчук. — Спершу це був звук мопеда. Хтось із наших ще сказав — мовляв, цікаво, це мопед їде вулицею чи дрон летить? А потім схаменулися — адже була повітряна тривога! Ми почули постріли — наче автоматну чергу. І все той же звук мопеда — все ближче і ближче… Колеги кажуть, що директорка встигла визирнути у вікно і закричати: «Дівчата, ховайтеся в укриття!» Ми запанікували, кинулися хтось куди. Більшість побігла до маленької прибудови біля школи — їх відкинуло вибуховою хвилею, але вони залишилися живими. А я сховалася за велику грушу. Мені здавалося, що головне — не бути у цей момент у відкритому просторі. Я пригорнулася до дерева — і в цей момент стався страшний вибух. Я впала, мене порізало осколками скла. Я побачила, як у мене біжить кров — по щоках, по футболці. Озирнулася назад — а школи більше нема.

Перша думка: «Там же наші». Ми з колегами побігли до зруйнованої будівлі. Я встигла зателефонувати додому та сказати: «У нас влетів „шахед“. Я жива». Поліцейські, рятувальники та «швидкі» приїхали дуже швидко — буквально за кілька хвилин. Вдивляючись у те, що залишилося від школи, ми все ще сподівалися… Бачили, що там, де була бібліотека, вціліли півтори стіни. Думали, може, Руслан В’ячеславович вижив, може, встиг пригнутися, може він десь там чекає на допомогу… Але дива не сталося.

У секретарки школи Оксани Кваші залишилися чоловік та двоє синів
— Я присвятила цій школі 35 років, — веде далі Ніна Пінчук. — Я присвятила цій школі 35 років. Для мене це рідний дім, який зруйнували на моїх очах. Не можна передати словами, як ми всі любили цю школу, як жили нею. Колишня директорка Ірина Володимирівна Головач змінила її до невпізнанності. Тетяна Іванівна Прокопенко продовжила її справу. Весь колектив цим горів — як зробити ще краще, ще цікавіше. Зовсім недавно школа стала переможцем проєкту «Клич друзів — граємо разом!» серед загальноосвітніх закладів країни на встановлення спортивного майданчика. Як ми всі цьому раділи…

Колектив був нашою родиною. Нашій завучу Оксані Анатоліївні Солонинці було лише 33. Вона в батьків одна. Зовсім недавно вийшла заміж. Коли колеги жартома казали, що тепер можна і в декрет, вона відповідала: «Це пізніше. Нині війна, і нам усім треба багато працювати». Дуже сумлінна, працьовита, діти її любили. Руслан В’ячеславович — душа нашого колективу, людина з дуже добрим серцем. У секретарки Оксани Ігорівни Кваші залишилися чоловік і двоє синів — один старший хлопчик, а другий ходить до початкової школи. Оксана Ігорівна працювала у нас на пів ставки, але, якщо треба було, завжди залишалася довше, допомагала, дуже старалася. Директорка Тетяна Іванівна Прокопенко душу вкладала у нашу школу. У неї залишилася 19-річна дочка, яка приїхала на похорон із Польщі.

Одразу після початку повномасштабного вторгнення школа перейшла на дистанційне навчання. Але з вересня минулого року вже була змішана форма — хтось, як і раніше, навчався онлайн, але більшість дітей повернулися до очного навчання. У місті було спокійно, під час повітряних тривог діти були в укритті. У новому навчальному році ми планували зробити так само…

На похороні наших вчителів було багато дітей. Як же вони плакали… Кажуть, раніше, бувало, не хотіли йти до школи, а зараз віддали б все на світі за те, щоб цю школу повернути. Звісно, хочеться вірити, що колись її відбудують. Але страшно навіть уявити, скільки всього в нашій країні потрібно буде відбудовувати, і коли це стане можливим. Наша школа була створена у 1923 році. Пережила Другу світову та багато чого ще. А навалу російських терористів не пережила…