«Своїй матері я ніколи не пробачу зраду рідної землі»: військкор Владислав Круглов про зміни під час великої війни

Новини

Військовий кореспондент програми Факти (ICTV) Владислав Круглов каже, що велика війна відняла у нього частину життя. А саме 17 років, які він прожив у Рубіжному Луганської області, де зараз окупаційна влада примушує населення отримувати громадянство рф. Зараз його вже нічого не поєднує з містом дитинства. Навіть спогади знищили окупанти. А російська пропаганда перетягнула на свою сторону рідну мати.

В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Владислав розказав про свої найтяжчі репортажі, життя в окупації і «ліки» від депресії.

«Було боляче дивитись, як зривали український прапор»
— Влад, що найскладніше у роботі військкора під час війни?

– Ми були у Краматорську після того, як російська ракета влучила у піцерію, де було вбито і поранено місцевих жителів. Дуже морально важко працювати, коли поруч стоять родичі тих, хто загинув. Ми провели там цілий день. Люди плакали, у декого була істерика. Але, знаєте, я їжджу на фронт протягом чотирьох років і єдине, чому можу дякувати цій війні, що ми нарешті об’єдналися. Так, це далося великими втратами але ми зрозуміли, що у всіх українців один ворог. І вже немає думок, що росіяни можуть бути нормальними. Люди нарешті зрозуміли, що росія приносить тільки смерть.

Під час крайнього відрядження ми виїжджали кожен день до бригад. Працювали з піхотинцями, мінометниками. Бійці, як завжди, налаштовані рішуче йти звільняти нашу землю.

— Є у них втомлення, про яке багато хто каже?

— З початку великої війни я вперше поїхав на фронт у червні 2022-го. Зізнаюсь, жодного разу я не почув від бійців на камеру і без, що вони втомилися, хочуть поскоріше все завершити. Є тільки одна об’єднуюча мета. І, якщо раніше бійці говорили про звільнення наших земель, то тепер кажуть, що готові йти далі, на росію, щоб там створити буферну зону. До того ж, ми стали всі досить жорстокими і хочемо, щоб росіяни відчули той біль і розруху, яку вони нам завдали. Особливо, хто проживає на Луганському, Донецькому, Запорізькому напрямках. Вони відчули на собі, що війна — це ад на землі.
— Ви народилися у Рубіжному на Луганщині. Що з вашим домом?

— Я до сімнадцяти років там прожив. Закінчив рубіжанський політехнічний коледж, коли у Києві почався Майдан. Дуже уважно слідкував за подіями, а навесні почалися проросійські мітинги. Пам’ятаю, я сходив на пару з них. Там були здебільшого пенсіонери. Мене зачепило, що місцева комуністка Неля Задирака, яка зараз повернулася до окупованого Рубіжного, казала тоді: «нас всех заставляют говорить на украинском языке». Але я до цього прожив 17 років, говорив російською, і мене ніхто не примушував переходити на українську!

— Як відреагувала ваша родина?

– Тоді була жива моя бабуся, яка пережила Голодомор та Другу світову війну. Я прийшов до неї, розказав, що почув, і вона також сказала, що це ненормально! Бабуся підтримала мене у бажанні перейти на українську мову. 11 травня 2014 року нас окупували. Пам’ятаю, як боляче було дивитись, як зривали український прапор. По місту ходили невідомі люди с автоматами. Нас звільнили 21 липня 2014 року, і я вирішив їхати у Київ, покинувши коледж. До речі, тоді його директором був Сергій Хортів — нині мер Рубіжного, який прийняв сторону окупантів. Самого коледжу вже немає, він зруйнований, залишився тільки фундамент. Взагалі 80 процентів Рубіжного зруйновано. Я не знаю, що з моїм будинком. Не можу зрозуміти молодь, яка там залишилась. Підтримувати в окупації Україну просто неможливо. Інакше людину просто садять на підвал.

— Там залишились ваші рідні?

 Мене виростила мати. А батька замінив її рідний брат. Так склалося, що з самого початку війни у нього була проукраїнська позиція, а у матері — проросійська. З 2016 року, коли я потрапив на телебачення, я почав їздити на Схід, а чотири роки назад став військкором. І до останнього у мене була віра, що мати перейде на нормальну сторону. Але вона продовжувала слухати російські канали і повністю опинилася під владою російської пропаганди. Вона не вірила мені, своєму синові.

Коли почалася велика війна, я відразу їй зателефонував і сказав, щоб вона виїжджала. Тоді російські війська зайшли на Луганщину. Вона відмовилась. А через два тижні у місто зайшли росіяни, їй довелося ховатися у підвалі. Потім снаряд зруйнував другий поверх будинку. Після того, як росіяни окупували повністю місто, мати мені зателефонувала і сказала, що вона у Старобельську. Я просив, щоб вона виїхала на Україну через Європу. Вона відмовилась, мовляв, що її врятували «русские», а українці обстрілювали. Я не міг цього чути і сказав, щоб вона мене забула. Звичайно, це було тяжко. Але мою країну знищують росіяни. Це почуття, коли наче забрають частину життя. Свого дядьку за допомогою Червоного Хреста я таки вивіз у Київ.

«Я пишу пісні дорогою з фронту»

— Росіяни завдали багато горя…

— Своїй матері я не пробачив і ніколи не пробачу зраду рідної землі. Я їжджу на фронт і бачу кращих людей, які готові віддати своє життя, щоб жили ми.
— Але, врешті решт, нам доведеться жити з таким сусідом.

— Я ніколи не зможу пробачити росіянам того, що вони забрали наших кращих людей. Гадаю, наше і наступне покоління не буде мати ніяких контактів з російським народом. Для мене війна почалася у 2014 році. Тоді у Києві не всі мене розуміли, коли я казав, що у мене забрали все. Тепер розуміють.

— Чи буває у вас депресія?

– Знаєте, я заряджаюся від хлопців на фронті оптимізмом. Незважаючи на те, що вони ходять поруч зі смертю. Коли я їжджу на цивільні зйомки, висвітлюю трагедії, важко відходити від цього. Мене рятує творчість. Я пишу пісні, тексти. Буває, що пишу дорогою з фронту. Пісні приходять до мене. Нещодавно я написав пісню на річницю війни, а у кліп взяв кадри, які, разом з оператором нашого каналу, знімав на фронті. Я, навіть, написав пісню до дня нашої Перемоги: «Нарешті, ми дійшли до мети…»

 

— Де б ви хотіли зустріти перемогу?

— До 2014 року я мріяв жити у Донецьку. Мені завжди він здавався, навіть, красивіше Києва. Там було чисто, багато троянд. Величний стадіон з величезним парком. Ця мрія вже не здійсниться. Навіть після звільнення нам треба не один десяток років, щоб повернути людей, які вже виросли на російській пропаганді. Я ніколи у житті не був у Криму. До 17 років взагалі нікуди не виїжджав — і це проблема всього нашого регіону. Коли настане Перемога, спочатку я поїду у Рубіжне, а потім у Крим. Незважаючи на те, що там залишиться населення, що жило під росією. Але мені буде байдуже — я не дам відібрати мрію мого дитинства.