Українка, мати п’ятьох дітей, служить капеланкою у зоні бойових дій. П’яту дитину народила 24. 02. 2022 р. під гуркіт ракет

Події

Катерина Семенюк народила п’яту дитину під гуркіт ракет 24 лютого 2022 року. Хлопчика Луку вона називає «дитям миру». Після звільнення Київщини Катерина почала їздити на «нуль» і деокуповані території, щоби допомагати людям пережити війну.

«Тоді тільки шість ракет приземлилось. Пролетіли повз нас. Усе гучно, діти злякані. Був хаос, усі евакуювалися з міста. Ніхто не думав, що на Захід України воно прийде. Навіть у найжахливіших снах», — Катерина Семенюк згадує перший день масштабного російського вторгнення.

Вона готувалася до пологів. Перебуваючи з родиною у Луцьку, відчувала, що не зможе евакуюватися — довелося народжувати в районній лікарні. Дітей перевезли в безпечне місце люди з церкви, до якої належить родина Катерини.

«Дуже часто мого сина молодшого, Луку, який 24 лютого народився, називають “дитям війни”. Я дуже проти цього. Він — дитя миру, наша родина — родина миру. І ми будемо жити в мирі, навіть під час війни. Тому ми робимо все для цього. Вдягаємо форму, йдемо в госпіталі, волонтеримо і не опускаємо руки», — каже Катерина.

«Таке час не лікує»

Незадовго після пологів разом із командою вона поїхала допомагати мешканцям деокупованих містечок Київської області, зокрема до сумнозвісних Бучі, Бородянки, Гостомеля. Волонтери не тільки вирішували гуманітарні проблеми, а й спілкувалися з людьми, надаючи моральну підтримку.

Це, каже Катерина, певною мірою уже була капеланська робота, хоча так її ще не сприймали. Офіційну форму вона одягла вже восени, коли долучилась до корпусу військових капеланів.

«Коли ми почали їздити на нуль, на першу лінію оборони, стали на постійній основі приїжджати до госпіталів, ми побачили кількість, яка нас перелякала. Кількість роботи, кількість постраждалих — психологічно, духовно, душевно. Люди, які побачили зло такого масштабу, не можуть боротися з цим самі. Таке час не лікує, а і, можливо, робить гірше», — ділиться Катерина Семенюк.

Корпус військових капеланів започаткували в Україні в 2016 році, але найбільший розвиток рух отримав із початку повномасштабного вторгнення. Станом на квітень 2023 року, у ЗСУ служить 78 військових капеланів, але йдеться саме про штатних.

Катерина Семенюк, наприклад, не підписувала контракт, адже є багатодітною матір’ю, проте регулярно буває у небезпечних місцях. Пояснює, що материнство їй не заважає, а й навпаки — допомагає.

«Капеланів в Україні не так багато відповідно до того зла, яке прийшло на нашу землю. Тому коли постійно підкреслюють моє материнство, що я ризикую життям і діти можуть залишитись сиротами, хочу сказати, що саме жінки-капелани дуже потрібні. Як жінки чи діти, які перенесли насильство, зможуть відкритися чоловікам-капеланам?» — міркує Катерина.

Капеланський корпус співвпрацює з «Госпітальєрами» — добровольчою організацією парамедиків. Допомагає жертвам насильства як на деокупованих територіях, так і військовим.

Особливо важко спілкуватися з тяжкопораненими у шпиталях.

«Ти заходиш до палати — і розумієш, що маєш щось сказати, але не можеш. Він сидить, на тебе дивиться і хоче щось почути. Напевно, це найпекельніше місце. Там розбиті їхні мрії. Він сидить без рук, ніг і каже: “Я зараз встану на протези і піду воювати”. І я розумію, що він не піде зараз воювати, він хоче так думати. Бо це довгий процес. Поки він відходить, навчиться, чи не натирає протез, також уявіть ще цю чергу», — каже Катерина.

Лікарі, з якими співпрацюють волонтери, кажуть про позитивні зміни у постраждалих після спілкування з капеланами. Зокрема, вони вже не потребують стільки багато заспокійливого, як до зустрічі з духівником.

Транспортабельних пацієнтів за їхнім бажанням також возять на церковні служби.

Проте, каже Катерина, навіть постійний догляд і реабілітація не принесуть бажаного ефекту без підтримки суспільства:

— Це має бути і суспільство, і професіонали. Але суспільство насамперед. Я особисто чула, коли у військового чи військової питають: «А ви вбивали людей?» або «У вас є фотографії загиблих ворогів?» У мене очі на лоб лізли, як таке можна питати. Цей військовий або військова мріє забути цей жах. Це найгірший клаптик їхнього життя, це пекло.

На жаль, не всім військовим вдається повернутися з «пекла». Травматичний досвід часом призводить до глибоких психологічних травм і забирає будь-яку віру.

«Тут немає бога»

Під час повернення з чергової поїздки Півднем України Катерина зустріла в потязі військового добровольця з Гренландії. Він вже мав досвід війни в Іраку, а з минулого року — і в Україні. З березня, за власним бажанням, служив у ЗСУ майже без ротацій.

У добровольця був ірландський акцент, і українські побратими його практично не розуміли. Катерина значну частину життя провела в США і володіє англійською на рівні носія. Це допомагає їй підтримувати, зокрема, іноземних бійців.

Гренландець, як згадує Катерина, розповів усе, що накопичилося за рік:

— Почав розповідати мені про війну. Сказав, що Ірак — це була прогулянка парком, порівняно з тим демонічним натиском, який вони переживають на лінії фронту. Його татуювання свідчили, що він не є дуже релігійною людиною. Але коли ми почали говорити про віру, базові речі, він сказав: «Мене реально Бог врятував, це не може бути просто випадок». І він носив уламок, який його ледь не вбив.Український військовий їде на БТРі на передовій в Луганській області, Україна, 21 травня 2023 року.Український військовий їде на БТРі на передовій в Луганській області, Україна, 21 травня 2023 року.

Буває і навпаки. Військові, які побачили смерть, насильство та руйнування, перебувають на межі морального зламу. З одним із таких Катерина переписувалася і не знає, чи живий цей військовий зараз:

— Локація, де він знаходився, передбачала таке. Як людина я можу його зрозуміти. Він каже: «Я в пеклі. Тут немає Бога, нічого Божого. Це пекло на Землі з бісами навколо нас. Ми в оточенні, і немає ні в мені бога, ні в оточення». А якщо там був би один чи два капелани, можливо, він побачив би промінчик. Ок, тут пекло, але там, далеко, є світло. Ми будемо прагнути цього. Ось тому ми і працюємо.

Пояснюючи довготривалі наслідки бойових дій, Катерина наводить статистику війни у В’єтнамі. Тоді кількість ветеранів США, які пішли з життя через суїцид, зловживання алкоголем та наркотиками була в рази більше, ніж армія втратила на полі бою.

«Потреба у капеланстві зростає і надалі буде ще більшою. Коли людина чіпляється за віру, це не лише психологія. Є реальні випадки, коли військові, хлопці, дівчати, фізично піднімалися, відчуваючи цю підтримку. Лікувати лише тіло, не приділяючи увагу душі, немає сенсу», — певна Катерина Семенюк.

джерело