Україна демонструє світові черговий феномен. На Заході перестали питати: чому вони…?

Новини

Boris Fel із Berlin, Germany

ЧОМУ ВОНИ НЕ тікають?

Україна демонструє світові черговий феномен стійкості.

На Заході перестали питати: чому вони не здалися? Це питання якось непомітно трансформувалося на свою протилежність: чому вони наступають? А нещодавно в наших краях вирувало здивування: чому вони зупинили наступ?

І тепер на всю Європу звучить здивування: чому вони не біжать до нас?

З початку нещадного обстрілу української системи життєзабезпечення Німеччина чекає на нову хвилю українських біженців.

Страх, холод, пітьма мали їх витіснити з України. Але цього не сталося.

У Берліні в старому аеропорту Тегель на злітно-посадкових смугах будують наметовий табір на 10 тисяч місць. Це буде найбільше і найкомфортніше наметове місто біженців у країні.

Там уже є майже все необхідне для життя, окрім головного, немає українців.

Путінські ракети зграями летять на країну, їх збивають, вони самі збиваються, в їхні залізні мізки закладені цілі ще з радянських карт, але все одно вони частково потрапляють в українські енергостанції та підстанції, руйнують лінії електропередачі, підпалюють ємності з паливом.

Україна занурюється у темряву та холод на годину, на день, на добу.

Проте є одна найважливіша мета, в яку російські ракети б’ють уже 9 місяців і не можуть потрапити. Це українська Перемога, впевненість у Перемозі, надія повернути собі свою країну.

Ця надія не вмирає під ракетними ударами. Все відбувається всупереч сценарієві Москви: з кожним обстрілом Україна посилюється.

І з кожним обстрілом зростає безпорадність Москви.

Це не літературний прийом, не гіпербол. Коли ти щоразу лупиш шалено дорогими дефіцитними ракетами за мету, вражаєш її, але ціль ця з кожним ударом все швидше відновлюється, то навіть у тупих ракетників виникає питання: що далі?

Адже кожен удар обходиться все дорожче. Українська ППО/ПРО вже зараз збиває 70-80 відсотків атакуючих снарядів. А постачання нових західних систем йдуть і йдуть.

В Україну поставлено вже тисячі потужних електрогенераторів. А це означає, що збитки від обстрілів все простіше нівелюватимуть.

І головне: люди звикають.

Кремль сподівався, що після ракетних атак за системою життєзабезпечення українці вийдуть на вулиці. Так і сталося. Люди вийшли зі своїх квартир і будинків, щоб запросити себе тих сусідів, які залишилися без тепла і світла. Солідарність та взаємодопомога на основі абсолютної безкорисливості розквітли по всій країні до небачених масштабів.

Я приїхав до Києва вперше після Майдану сніжним березнем 2005 року. І тоді десятки дуже різних людей, від олігархів до офіціантів, розповідали гостям одну й ту саму разючу історію.

Щоб погасити енергію Майдану, чинна влада заборонила в’їзд до Києва іногороднім автомобілям. Виставили озброєні заслони, патрулі всіма трасами. А тисячі та тисячі українців прагнули потрапити до столиці.

Що ж зробили кияни?

Безліч киян пішли трасами, що вели з міста, зустрічаючи незнайомих їм людей, які залишили свої машини на узбіччі шосе, вели їх до себе додому нагодувати, обігріти, поселити.

Цей феномен згодом став фактом історії. Але він нікуди не пішов із набору українських генів.

Просто тепер він поширився на всю країну.

В історії людства ще не було такої великої війни, з якої громадянське населення могло будь-якої миті вийти в зону комфорту, отримати там притулок, їжу, безпеку, фінансову допомогу, медичний догляд та багато інших бонусів мирного часу БЕЗКОШТОВНО та БЕЗ ОБОВ’ЯЗОК.

Цим дивом скористалися багато українських жінок з дітьми, багато літніх чи хворих людей. Таких у Європі з літа кілька мільйонів. Але абсолютна більшість українців і українок залишаються у своїй країні, яка мучить війну.

Одні вмирають за неї зі зброєю в руках, борються і страждають, але не видають жодного стогна. Інші живуть за неї, в холоді, у темряві під обстрілами, втрачаючи близьких, але не втрачаючи надії на Перемогу.

Але й ті, хто тут, серед нас, у Європі, теж відчайдушно б’ються за свою вільну Україну, шлють туди мільйони посилок, немов теплий дощ, крапелька за крапелькою обігрівають рідних і близьких, знайомих і ще вчора зовсім чужих людей.

Лише рік тому Україна для абсолютної більшості європейців була далекою та чужою пострадянською країною. Кремлівські ракети виклали відмінний креш – курс географії всій Європі. Україна стала частиною Заходу, стала ще тими днями, коли лише почав вщухати перший шквал запитань: чому вони не здалися?!!

Тож сьогодні не в них треба питати, чому всі вони ще не тут? Потрібно б у нас запитати: чому ми ще не там?

На зображенні може бути: 4 людини та люди сидять